„Як це було... (Спогади викладачів Інституту архітектури до 50- річчя з часу закінчення Львівської політехніки)” Частина І.

• Богдан  Посацький
• Анатолій  Міщенко
• Анатолій Жирнов

Архітектурна діяльність формує урбанізований культурний краєвид, кожна епоха залишає  своє свідоцтво часу і з плином часу стає зрозумілим, що вартісного було в минулому, про що варто згадати і сьогодні. Для нас, випускників архітектурної спеціальності Львівського політехнічного інституту (ЛПІ) 1965 року, пройшло вже півстоліття праці в архітектурі. Оглядаючись назад, бачимо, що час навчання у нас був своєрідним, напруженим, цікавим, творчим і залишив власний слід у архітектурі Львова другої половини ХХ ст.

ФОТОАРХІВ

У далекому 1965 р. наша невелика група з 12 студентів захистила дипломні проекти і ми отримали кваліфікацію архітектора. Тематика всіх проектів визначалася потребами розвитку Львівського політехнічного інституту, проекти виконувалися з врахуванням вимог реальних містобудівних умов та будівельних ділянок.

Проектуванням студентського містечка (в районі вулиць Академіка Сахарова – Бой-Желенського – Лукаша – Відкритої) з розробкою студентських гуртожитків та житлових будинків для викладачів займалися Галина Заяць, Петро Вівчарівський,  Володимир Колодій, Валерій Лазько, Богдан Посацький. Тема розвитку начального комплексу ЛПІ (в районі вулиць Степана Бандери – Митрополита Андрея – площі Кропивницького) була опрацьована у дипломних проектах Анатолія Міщенка, Юрія Ситника, Миколи Семчишина, Остапа Федишина, проектування спортивно-оздоровчих таборів політехніки у Алушті та Морському  було темою Віри Тиханич і Анатолія Жирнова.

Всі проекти, успішно захищені перед суворим ДЕК інженерно-будівельного факультету ЛПІ у червні  1965 р., відзначалися реальним характером і впродовж наступного десятиліття служили вихідним матеріалом для проектування та будівництва навчальних корпусів Львівської політехніки та студентських гуртожитків і житлових будинків для викладачів. Один дипломний проект мав пошукове спрямування – «Житло майбутнього» Віталія Фуксова, особливу увагу привертав макет з підсвіткою забудови.

Шлях до захисту дипломів був, можна тепер, коли проминуло півстоліття, стверджувати, дуже своєрідним і неповторним. А все тому, що коли ми поступали в політехніку у 1959 р., у Радянському Союзі відбулася «хрущовська реформа» вищої освіти. На технічних спеціальностях ліквідували стаціонарну форму навчання і впровадили вечірню. У вересні 1959 р. нашу групу розподілили по підприємствах, які виготовляли столярні вироби для будівництва: вікна, двері, підлогову дошку, лиштви, вагонку тощо. Довелося освоювати професію столяра, але чому саме столяра ?

А тому, що архітектурна спеціальність у ЛПІ була закрита у 1955 р. на хвилі «усунення надмірностей у проектуванні і будівництві», коли у Москві вирішили, що без архітекторів у радянській країні можна обійтись. Після тривалих перипетій у московському міністерстві вищої освіти зав. кафедри архітектури проф. Івану Багенському вдалося отримати дозвіл на відкриття спеціальності «проектування меблів і інтер’єру» (ПМІ) осінню 1959 р. Отже,професія столяра до меблів все ж ближче. Так пройшов перший курс – вдень в цеху за верстатом виготовляємо вікна, двері, лиштви, плінтуси, ввечері за партою в аудиторії пробуємо осягнути основи вищої математики, фізики, нарисної геометрії, архітектурної графіки... Колишнім школярам було важко, легше переносили всі тяготи В. Колодій, А. Міщенко, М. Семчишин, П. Скілевий, О. Федишин, які стали студентами політехніки після служби в армії.

На другому курсі знову зміна – відновлюється поняття архітектури і змінюється назва спеціальності «архітектура меблів і інтер’єру» (АМІ). З цього тішився наш зав. кафедри проф. Багенський, педагог довоєнної польської школи, який собі мугикав: «О, мон амі…», перефразовуючи французький вислів. Тішилися і ми, але з іншого приводу, змінився графік праці і навчання (тиждень працювали, тиждень вчилися в денний час), нас перевели на львівські мебльові фабрики. Довелося освоювати професію «столяра червонодеревника», як видно, тоді працювали з червоним деревом.

Червоне дерево надходило в СРСР з «дружніх африканських країн», які саме виганяли західних колонізаторів і ставали на незалежний соціалістичний шлях розвитку. Форніром червоного дерева (тонким фанерним шпоном) обличковували меблі, у той час це було наймоднішим, традиційних горіх здав позиції. У Львові було декілька мебльових фабрик, їх продукція користувалася великим попитом (належала до тзв «дефіцитних товарів») у Радянському Союзі, праця йшла у дві, а то й три зміни. Якось так складалося, що працювали ми переважно в другу зміну і поверталися додому з романтичних, тобто слабо освітлених, околиць вулиць Замарстинівської (Калініна) і Богдана Хмельницького пізно ввечері, добре, що у 1960-1961 рр. трамваї ходили до півночі.

Навчаючись в денний час, можна було починати цікавитися архітектурою Львова, вивчати її історію, ходити на етюди, відкривати для себе невідомі тоді загалу замки і дерев’яні церкви Львівщини. Історію архітектури лірично викладав Роман Липка, проводив ґрунтовні екскурсії Львовом. Заняття з рисунку проходили у двориках Вірменської та Успенської церков, в оточенні собору св. Юра, на тоді ще не зруйнованому комплексі польських військових поховань на Личаківському цвинтарі, адже у Львові безліч місць для архітектурних етюдів.

Заняття з рисунку вели Степан Коропчак, Петро Кравченко, Богдан Попович, художники різних творчих манер, яких ми в дечому намагалися наслідувати. Тоді ж багато з нас захопилися фотографією архітектури, ночами у ванних кімнатах проявляли чорно-білі плівки і друкували фотографії. Так минув другий курс.

Третій курс зустрів зміною назви спеціальності, повернулася з вигнання спеціальність «архітектура». Слід додати, що адміністративно кафедра архітектурного проектування входила у склад інженерно-будівельного факультету до 1971 р., коли було відновлено архітектурний факультет. Але ми торжествували, осінню 1961 р. у львівську політехніку повернулася стаціонарна форма навчання.

У повному обсязі стали викладати архітектурне проектування, заняття у різний час впродовж нашого навчання вели проф. Іван Багенський (зав. кафедри), доц. Муза Консулова, доц. Роман Липка, доц. Андрій Рудницький, доц. Ігор Сердюк, доц. Віктор Сидоренко, ст. викладач Неллі Колпакова, ст. викладач Віктор Кравцов, ст. викладач Микола Кузик, ст. викладач Тетяна Максим’юк, ст. викладач Павло Мар’єв, асистент Володимир Блюсюк, асистент Раїса Гребенюк.

Однак академічний спокій тривав недовго, оскільки Львівська політехніка постійно щось будувала. Почалося це на початку 1950-х рр., тоді збудували гуртожитки на перехресті вул. Бой-Желенського і Лукаша в формах «радянського класицизму». Також у манері того ж «радянського класицизму» був запроектований великий новий навчальний корпус нафтового факультету на вул. Стрийській, однак його не збудували.

 Натомість у 1959 р. в ЛПІ для проектування новобудов створили Студентське проектно-конструкторське бюро (СПКБ), до якого нашу групу залучили у 1962 р. і спочатку ми займалися окремими кресленнями як техніки-креслярі.

Ситуація змінилася у 1963 р., коли ректором став «будівничий політехніки» Григорій Денисенко і почалося комплексне проектування розвитку Львівської політехніки: навчально-науковий комплекс і студентське містечко. Режим навчання нашої групи знову змінився – після аудиторних занять ми займали робочі місця за креслярськими столами в СПКБ ЛПІ, яке тоді містилося у корпусі № 15 у дворі наукової бібліотеки поряд з деканатом ІБФ.

Знову працювали до пізнього вечора, але це була творча праця, ми під керівництвом викладачів проектували навчальні корпуси, студентські гуртожитки і бази відпочинку для ЛПІ. Виконували повний цикл архітектурних креслень від стадії ескізів та проектного завдання до стадії робочих креслень, які негайно передавалися на будівництво. Можна згадати відомий вислів В. Гропіуса (одного з метрів «сучасної архітектури» ХХ ст.), що «найбільш цінне в обстановці школи – її напружена «атмосфера» - виникає в результаті взаємної участі всіх педагогів і студентів».

Технічне оснащення проектування тоді було абсолютно іншим, ніж сьогодні. Про якісь комп’ютери ми не чули, це слово звучало як чуже, вороже, бо належало до «буржуазної лженауки», з якою передова радянська студентська молодь не мала нічого спільного. Працювали за креслярськими дошками з лінійками-рейсшинами та трикутниками, пізніше за креслярськими столами системи «кульман», креслили олівцями, окремі демонстраційні креслення виконувалися рейсфедерами в туші, підмальовувалися аквареллю або гуашем. Зрозуміло, що спочатку у кресленнях було багато помилок, доводилося постійно переробляти, але час ішов, приходив досвід та вміння. Демонстраційні креслення, виконані Анатолієм Жирновим і Галиною Заяць, макети, що їх майстрували Петро Вічарівський, Анатолій Міщенко, Віталій Фуксов привертали увагу і завдяки ним затвердження проектів у кабінетах Києва і Москви проходило успішно.

 У той час все будівництво в СРСР відбувалося за тзв типовими проектами, прикладом чого є відомі всім «хрущовки». Навіть якщо у організації-замовника (приватним могло бути тільки індивідуальне житло) були додаткові кошти, у типовому проекті неможливо було щось змінити без особливого дозволу, за цим жорстко слідкували. А львівська політехніка поставила перед собою складне і почесне завдання – розбудовуватися за індивідуальними проектами, у яких було би щось нове, порівняно з типовим. Це вимагало постійних міністерських погоджень і затверджень.

А що ж було нового у наших проектах ? Напевне, слід почати з комплексності. Проектували великий навчально-науковий комплекс ЛПІ (чи не найбільший тоді в Україні), який від головного корпусу простягався вздовж вул. Степана Бандери та Митрополита Андрея аж до костела Св. Єлизавети. Окремі нові корпуси розглядалися як складові цього комплексу, це нинішні корпуси № 1, 2, 4, 5, 8. Зауважимо, що з них тільки будинок проблем хімії при площі св.. Юра (корпус № 8) проектували львівській філії «Діпромісто» у 1958 – 1959 рр. архітектори Микола Микула і Валер’ян Сагайдаківський, до речі, одні з перших післявоєнних випускників ЛПІ.

Навчально-науковий комплекс складався з навчальних приміщень, лабораторій різного профілю, бібліотеки, приміщень для відпочинку, їдалень тощо. Всі корпуси поєднувалися надземними і підземними переходами, мова йшла навіть про рухомі тротуари. Передбачалося, що зайшовши у головний корпус, можна буде вийти «на вулицю» біля церкви св. Єлизавети.

Тут треба пояснити, тоді основним підрозділом СПКБ ЛПІ був архітектурно-будівельний відділ.

У СПКБ виконувалися всі стадії архітектурно-будівельного проектування: від ескізів і проектного завдання до архітектурно-будівельних робочих креслень, креслень меблів та обладнання інтер’єру. Саме такий набір праць створив широку популярність СПКБ Львівської політехніки, про яке тоді писала вся центральна преса Союзу, і це було початком створення СПКБ в багатьох інших ВНЗ країни, а також передувало розвитку руху студентських будівельних загонів. В СПКБ Львівської політехніки проектували студентські гуртожитки підвищеної комфортності, учбові корпуси, проектували ландшафтні об’єкти, розробляли ескізні та пошукові проекти на актуальні для розвитку Львова і країни теми.

На початковому етапі загальне керівництво проектуванням здійснював проф.. І. Багенський, далі окремі корпуси проектували Р. Липка і А. Рудницький (корпус № 1), П. Мар’єв (корпус № 4 з студентською бібліотекою), М. Консулова (корпус № 5). На завершальному етапі будівництва до 1965 р. наша група забезпечувала робочими кресленнями облаштування інтер’єрів у корпусі № 1 на вул. Карпінського, наступні корпуси тоді знаходилися в стадії ескізного проектування і макетування.

Проекти оздоблення інтер’єрів навчального корпусу №1 під керівництвом Р. Липки виконав А. Міщенко, креслення негайно передавалися на будівництво і творчий задум матеріалізувався.

Можна стверджувати, що на наших очах почало зростати студентське містечко на вул. Карпінця, Відкритій, Лукаша, Сахарова. На зміну типовим будівлям гуртожитків 1950-х рр. прийшли нові будинки, запроектовані викладачами і студентами ЛПІ. Нове полягало в тому, що замість окремих житлових кімнат і окремих санвузлів в кінці коридору, було запропоновано житлові блоки, що складалися з передпокою, двох кімнат і сантехнічного вузла. Концепція такого розпланування була вперше запропонована доц. Олексієм Селастельніковим у 1962 р. під виглядом удосконалення московського типового проекту. Ідея сподобалася у міністерстві вищої освіти і будівництво дозволили (нині це гуртожиток № 3 на 670 місць на вул. Карпінця), а тут ще й проектну документацію береться розробити політехніка власними силами - звісно, в СПКБ. Так почалася наша велика праця з проектування студентського містечка і окремих гуртожитків.

Наступним став гуртожиток № 8 на 1442 місця та вбудованої їдальні на 150 місць на вул. Сахарова. Проектування очолив у 1963 р. доцент Віктор Сидоренко, який задумав удосконалити попередній проект шляхом обладнання житлових блоків трансформованими меблями, що і було зроблено вперше у радянській практиці будівництва гуртожитків. Також вперше вбудовані меблі і обладнання були вмонтовані в приміщеннях кухонь та кімнатах для занять, де встановлювалися навіть креслярські столи. Проектування інтер’єрів з вбудованими меблями відбувалося під керівництвом доц. Ігора Середюка, який у той час чи не єдиний використовував зарубіжний досвід.

 Проектування йшло напружено, планування житлових блоків постійно переглядалося, треба було враховувати кожен сантиметр, адже меблі в житлових кімнатах повинні були розкладатися на ніч (ліжка) і на день (робочі столи). Сидоренко, архітектор за освітою і будівельник за стажем праці, людина дещо неформальна, постійно з папіросою в зубах, щовечора навідувався до СПКБ і влаштовував суворі перевірки проектних праць. Та не тільки про перевірку йшлося, відбувалося обговорення зробленого, дискусії. «Проєктіровать ето вам не чертіть», любив він повторювати і ми дійсно під його опікою пройшли школу реального архітектурного проектування (звісно, на той час). Креслення фасадів виконував Анатолій Жирнов, плани поверхів, перерізи, житлові блоки проектували Володимир Колодій і Богдан Посацький, вбудованими трансформованими меблями займався Віталій Фуксов.

Пропоновані новації у той час засилля в будівництві «всього типового» далеко не всім подобалися навіть у політехніці. На відкритих партійних зборах інженерно-будівельного факультету можна було почути звинувачення про «розтрату державних коштів», особливо з уст доцента Б. з сусідньої кафедри архітектурних конструкцій. Та Сидоренко (подейкували, що його виключили з лав компартії за якісь будівельні справи) теж у кишеню за словом не ліз і вмів відстояти свою позицію. Будівництво гуртожитку відбувалося на очах і завершилося у 1966 р., тобто роком пізніше після закінчення нами навчання.

Львівська політехніка з початку 1960-х рр. мала декілька баз відпочинку, до популярних належали розташовані на узбережжі Чорного моря у Коблево Миколаївської області та у Алушті в Криму. Спочатку це були наметові містечка, потрібно було будувати капітальні корпуси, наша група займалася спортивно-оздоровчим табором «Політехнік – 3» у Коблево. Під керівництвом В. Капелюжного швидко були виконані ескізи та проектне завдання, наш одногрупник Анатолій Жирнов офіційно став співавтором проекту. Донині табір не втратив популярності, особливо після анексії Криму Росією і втрати відпочинкового табору в Алушті у 2014 р.

Успішна робота СПКБ ЛПІ привернула увагу у Львові та в Україні  в бюро стали звертатися замовники з інших установ та організацій. Нашій групі випало розробляти проект реконструкції львівського парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького. Справа в тому, що всі споруди парку (окрім кінотеатру – нині недіючий) були з дерева і після десятиліття інтенсивної експлуатації стали потроху руйнуватися, треба було думати про капітальні будівлі.

Під керівництвом А. Рудницького парком зайнялися Галина Заяць і Петро Вівчарівський, вони опрацювали генеральний план реконструкції парку і ескізний проект концертного залу, який мав замінити відкритий «Зелений театр». Проект концертного залу відзначався новаторським архітектурно-будівельним вирішенням, передбачалася стеля у формі криволінійної тонкостінної оболонки. Проектні пропозиції отримали схвалення, пізніше в СПКБ був виконаний робочий проект залу, але до будівництва справа, на жаль, донині не дійшла.

Натомість отримала «путівку в життя» проектна концепція створення у Львові етнографічного парку «Шевченківський гай» на пагорбах Розточчя, опрацьована навесні 1964 р. під керівництвом доц. А. Рудницького студентами А.Жирновим, А. Міщенком і Б. Посацьким. Концепція була схвально прийнята, про що писали у газетах, публікували фото авторського колективу. Дещо пізніше робоче проектування відбулося у Львівській філії «Діпромісто» і, як відомо, Шевченківський гай нині належить до популярних місць відпочинку львів’ян і гостей міста

Розповідаючи про проектні теми СПКБ, у читача може скластися враження, що нічого іншого у наші студентські роки і не було. Було, але архітектурний світогляд домінував і все це інше визначав. Твори майстрів світової архітектури ХХ століття Лє Корб’юзьє, Міса ван ден Рое, Луїджі Нерві, Оскара Німейера, Кензо Танге малювали в уяві картини майбутньої архітектури в Україні, тоді видавалося, що нова архітектура змінює світ на наших очах. З перспективи часу це видається дещо наївним, але ми бачили, що за нашими проектами дійсно будують і до того ж великі будівлі.

 Студентські наукові дослідження пов’язувалися з теоретичними підвалинами проектування, тематика охоплювала проблеми проектування закладів вищої освіти. Тут слід згадати про концепцію формування комплексів вищих навчальних закладів з блоків-модулів, опрацьовану А. Жирновим під керівництвом А. Рудницького і Р. Липки.

Студентське захоплення малюванням та фотографією теж служило кращому пізнанню архітектури. Тут можна похвалитися, що в нашій групі у 1964 р. освоїли процес виготовлення кольорових плівкових слайдів в домашніх умовах, це був на той час єдиний спосіб отримати більш-менш якісне кольорове зображення.

Захопив нас цією технологією доц. Ігор Середюк, який весною 1964 р. привіз з Франції серії кольорових діапозитивів (слайдів), ми теж хотіли бути на передовому рівні. Вчитися не було у кого, окремі професійні фотографи «колористи» (їх у Львові тоді було всього декілька) берегли свої секрети, доводилося все робити згідно книжок і вчитися на власних помилках. Зате яка була радість, коли барви золотої львівської осені 1964 р. відтворилися на наших слайдах, а далі і краєвиди Янівських озер і зимових Карпат.

Та ось прийшла пора захисту дипломних проектів, тут треба зауважити, що у 1959 р. поступив до ЛПІ 21 чоловік, а лише 12 осіб закінчило навчання у 1965 р. З різних причин дещо пізніше отримали дипломи Ядвіга Восанчук, Анатолій Іванов, Марта Ковальчук, Леонід Лещенко, Марта Новаківська (донька архітектора Ярослава Новаківського, внучка художника Олекси Новаківського), Іванна Побережна, Богдан Смольський (син художника Григорія Смольського), Петро Скілевий, ще в часі навчання до Москви виїхав Леонід Сейтхалілов.

В  навчанні, поєднаному з будівельним виробництвом і реальним проектуванням, наша група отримала  належну теоретичну і практичну підготовку і всі ми після закінчення ЛПІ успішно продовжили свій творчий шлях в архітектурі. Та це тема наступного нарису.

   Посацький Богдан Степанович

професор, к. арх., член НСАУ , член-кореспондент Української Академії архітектури, дійсний член Наукового Товариства імені Т. Шевченка

Народився 19.06.1942 р. у Жешуві (Ряшеві), Польща. У 1946 р. переселений, як українець, з батьками до УРСР. Закінчив з відзнакою Інженерно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту (нині Національний університет „Львівська політехніка”)  за спеціальністю «архітектура» у 1965 р.

Архітектор, містобудівник, проектування та науково-педагогічна діяльність в галузі містобудування та формування просторового середовища.

Працював архітектором-проектантом у Львові. Кандидат архітектури з 1972 р., вчене звання професора з 2003 р. Завідувач кафедри містобудування Львівської політехніки впродовж 1983 – 1993 рр. На посаді професора кафедри містобудування Національного університету «Львівська політехніка» з 1993 р. по нинішній день.

 Жирнов Анатолій Дмитрович

професор, к.с.г.наук, член НСАУ, член СДУ, президент і почесний президент Гільдії ландшафтних архітекторів України,  лауреат Національної премії  «Квітуча Україна»

Народився 1942 р. у Владивостоку, Росія. У 1946 р. з сім’єю переїхав до Львова.

Закінчив Інженерно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту (нині Національний університет „Львівська політехніка”)  за спеціальністю «архітектура» у 1965 р.

Архітектор, ландшафтний архітектор, проектування та науково-педагогічна діяльність в галузі ландшафтної архітектури та формування природного середовища.

Працював архітектором-проектантом у Львові. Кандидат с.- госп. наук з 1984 р., доцент кафедри ландшафтної архітектури з 1985 р., вчене звання професора з 2012 р. Викладач Львівського лісотехнічного інституту (1968 -1974), завідувач кафедри архітектури, доцент Харківського сільськогосподарського інституту (1975-1978), директор Інституту дизайну і ландшафтного мистецтва НАКККіМ, завідувач кафедри ландшафтної архітектури (2004-2012), .шеф-редактор журналу «Ландшафт-плюс» з 2001 р., голова журі конкурсу Національної премії «Україна квітуча» у 2008 р.

На посаді професора кафедри ландшафтної архітектури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв з 2004 р. по нинішній день.

Міщенко Анатолій Васильович

старший викладач кафедри архітектурного проектування,  член НСАУ

Народився 1936 р. у Іркутську, Росія. У 1946 р. з сім’єю переїхав до Львова.

Закінчив Інженерно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту (нині Національний університет „Львівська політехніка”)  за спеціальністю «архітектура» у 1965 р.

Архітектор, дизайнер архітектурного середовища, проектування та науково-педагогічна діяльність в галузі архітектурного дизайну та формування урбанізованого середовища.

Працював архітектором-проектантом у Ашгабаті, Туркменія (1965 – 1967), у Києві (1968 – 1969), з 1970 р. на викладацькій роботі у Львівському політехнічному інституті. Декан факультету технічної естетики Народного університету технічного прогресу і економічних знань з 1974 по 1989 р.

На посаді старшого викладача кафедри архітектурного проектування Національного університету «Львівська політехніка» з 1970 р. по нинішній день.